До великої війни Сергій Платаний служив молодшим інспектором відділу охорони Криворізької виправної колонії №80, був сержантом внутрішньої служби.
Він пішов батьківськими стопами, адже його тато багато років віддав ДКВС. Чудовий і напрочуд позитивний хлопець, гордість батьків, який лише розправляв свої сильні крила, зумівши знайти й пізнати кохання. Але цей політ обірвала московитська орда, що у той жахливий лютий посунула вкотре відбирати в нас волю, мову, ідентичність і власне майбутнє. Сергій змінив пенітенціарний однострій на військову форму нацгвардійця. Воїн швидко вчився перемагати й бити ворога, здобував і втрачав побратимів, але вірив: правду та нашу державність вдасться відстояти. У листопаді 2024 року 24-річний захисник став Героєм на щиті.
Ще школярем мав нульову толерантність до несправедливості
Сергій народився у місті Долинська на Кіровоградщині, де здобув середню освіту, відвідував місцеву ДЮСШ та виріс чудовим футболістом, граючи у чемпіонатах громади й області за клуби «Лідер», «Фортуна» і ФК «Долинська». Був небайдужим і до волейболу. Спорт його дисциплінував і хлопець відповідав взаємністю. Якось після шкільного випускного вечора та зустрічі сходу сонця, він спав лиш дві години й підхопився і побіг на тренування, які не міг пропустити за будь-яких обставин.
Сергій – вихованець Політехнічного фахового коледжу Криворізького національного університету, один з найактивніших студентів закладу, що вмів заряджати однокурсників і викладачів позитивною енергією.
«21 серпня 2000 року у нашій родині народився первісток – синочок, якого назвали Сергійком. З першого свого дня і до останнього був для нас сонечком, радістю й гордістю. Добрий, щирий, блакитноокий випромінював тепло, його усмішка знімала будь-який смуток. Я стала мамою і водночас була студенткою Криворізького педуніверситету. Дідусі й бабусі з обох сторін підтримували нас з чоловіком, помагали доглядати сина. Ми рано навчили його читати і писати. Пам’ятаю, як вихователі у дитсадку «Казочка» залучали Сергійка до різних активностей. Змалку той прагнув самостійності, просив тата доводити до воріт садочка, а далі йшов сам. Ми спостерігали здалеку, чекали на сигнал вихователя, що все гаразд. Навчаючись у Долинській школі №4, син завжди прагнув нових знань і досягнень. Любив спорт і після уроків займався футболом у спортшколі – це захоплення текло в його жилах, адже обидва дідуся – футболісти. Від них успадкував любов до гри, силу волі, командний дух, лідерство і справжні спортивні чесноти. Вже у шкільні роки Сергій пережив перше кохання: обраниця була молодшою, але це не завадило їхній щирій дитячій симпатії. Цей досвід лишив у серці теплий слід і світлий спогад про юність», – розповідає мама Людмила Григорівна.
Класна керівниця Сергія Ірина Кошелєва каже, що він був безумовним лідером у класі. І пригадала доволі показову історію. Якось на перерві вчителька зробила зауваження старшокласнику. Проте учень одповів педагогу надто грубо-образливо. Свідком інциденту став значно молодший Сергій. Але йому вистачило сміливості й снаги змусити того нечемного хлопця вибачитися перед педагогом. Що дуже вразило пані Ірину і свідчило про нульову толерантність школяра до несправедливості та хамства.
Людмила Григорівна зазначає, що Сергій безмежно любив родину і поважав дорослих – так далися взнаки сімейні традиції і правильне виховання. Шкільні літа минули, настала пора здобувати професійну освіту в Політехнічному коледжі. Викладачі і студенти цінували юнака за відповідальність, ініціативу, активну життєву позицію, чесність та товариськість. Однокашники кажуть, що їхня група була справжньою родиною, а Сергій – її душею. Закінчивши коледж за фахом «Організація перевезень і управління на залізничному транспорті», хлопець працював на омріяній залізниці, продовжуючи навчання вже у виші. Але ця робота розчарувала, і він влаштовується на службу у Криворізьку виправну колонію №80, де працював батько – Сергій Миколайович. Тут новачок пройшов курс підвищення кваліфікації, постійно навчався цій професії, заслужив повагу керівництва й колег.
«Сергій був хорошим доброзичливим хлопцем і надійним вартовим, який завше прийде на допомогу. Ми ходили разом в одну зміну – на вишки зовнішнього периметру установи. Коли він воював у складі бригади Нацгвардії «Хартія» і мав бойовий позивний «Леон», ми підтримували зв'язок. Знаю, що на його рахунку багато результативних бойових виїздів», – згадує про колишнього колегу з виправної колонії Андрій Король.
Футбол на війні та «гранатова» відбивна – як мистецтво адаптації
Одного разу Сергій побачив вродливу дівчину в малиновому піджаку, яка йшла до школи і неабияк його схвилювала. Згодом на свято першого вересня їй – Полінці – подруга здарувала іграшку-сувенір. Учениці тоді гуляли з друзями і дівчина лишила дарунок в авто хлопця, з яким зустрічалася її приятелька. Коли ж попросила його повернути, то юнак відповів: сувенір забрав товариш.
«Я обурилася. Що ще за хлопець? Як посмів узяти чужу річ! Почала телефонувати, щоб негайно повернув сувенір. Той жартівливо віднікувався, мовляв не віддам. Утім таки приніс… Уже настав вечір, похолодніло і він виніс нам плед. Так і познайомилися. Я довго не бачила Сергія, друг усе говорив, що він багато працює. Якось я прокоментувала його історію в Інстаграмі, і Сергій відповів, почали переписуватися. Потім запросив на каву. Поспілкувалися, а незабаром зустрілися знову в кав’ярні. Так і почали стрічатися, бо блакитноокий красень почав мені подобатися», – згадує романтичний період знайомства дружина.
Поліна після закінчення школи вступила до одного зі столичних вишів, Сергій служив у ДКВС і працював, додатково заробляючи: вони мріяли про власне житло, бо юнак дуже хотів створити сім’ю, любив дітей і хотів власних. Але війна жорстоко змінила їхнє життя, як і мільйонів українців…
24 лютого 2022 року Сергій чергував в установі. Армійського досвіду не мав, проте перебував у резерві. Вже наступного дня його мобілізували. Батьку, який саме заступив на зміну, телефоном повідомив: «Тату, я на збір. Хто, як не ми!». Попервах – служба у частині Нацгвардії в Кропивницькому, потім – вишкіл у Німеччині…
Так Сергій Платаний став розвідником-сапером 3-го розвідувального відділення взводу розвідки спецпризначення 3-го батальйону оперативного призначення 13-ї бригади «Хартія» Нацгвардії. Захисник воював на Донецькому й Харківському напрямках. Коли випадала змога приїхати хоч на день у Долинську, неодмінно тренувався або грав у футбол. Спорт віднині став запорукою успіху на фронті й навіть виживання. Ці крихти часу Сергій присвячував і зустрічам з коханою. З’явилися у нього й суто фронтові, навіть дивні, як для цивільних, уміння. Приміром, він навчився не просто куховарити в польових умовах, а й майстерно з допомогою гранати… відбивав м’ясо!
Людмила Григорівна пригадує, що якось уночі зателефонував син. Попрохав зібрати певні речі й передати побратиму, який має заїхати. Вона все зробила, як слід. І ось дзвонять у двері. Жінка виходить на сходи, а там – Сергій! Мама закричала від несподіванки, кинулася в обійми. Ці хвилини зустрічі із сином – світлі спомини на страшному тлі воєнного сьогодення й усього, що сталося потім…
Час не лікує. Він лише вчить жити з тим, чого ніколи не повернеш
В один із приїздів додому Сергій провернув справжню спецоперацію, аби спробувати перетворити процедуру пропозиції руки і серця коханій на незабутню несподіванку для неї. Із Поліною вони вирушили до Кропивницького під банальною легендою. Невимушено під’їхали до ресторану. Хоч дівчина і помітила певні маніпуляції з букетом довкола авто, відчуваючи, що її очікує сюрприз. Але його масштаб її справді вразив! Їх зустрів порожній заклад. Лише одинокий столик чекав на пару, а неподалік уже готувався до роботи фотограф. Хлопець зробив Поліні пропозицію, а наступного дня поїхав до побратимів. Весілля відбулося 15 червня 2024 року у Кривому Розі. Сергій і Поліна буквально сяяли від щастя, як і рідні й багато побратимів, котрі розділили таке нечасте нині в їхньому житті свято. На жаль, декого з них, як і нашого героя, вже немає серед живих.
У листопаді 2024 року Сергій розповів мамі, що загинув побратим Руслан, тіло якого не змогли забрати з лісу на Харківщині. Це потім його бойові друзі зізналися, що син рвався забрати це тіло, щоб батьки могли поховати…
«Мені Сергій повідомив: йде на завдання з хлопцями, говорив, що все буде добре. Він завжди в таких випадках просив: «Мам, тільки не плач...». Повідомив, що зв’язку не буде. Минуло три дні. Його телефон мовчав, як і наступні дні. А потім Поліна ошелешила: їй телефонували з частини, що наш Сергійко загинув. З цього моменту життя поділилося на дві частини: до і після 27 листопада 2024 року. Поховання дитини – найстрашніше для матері. Ця біль, я точно можу сказати, не порівняється ні з чим… Приїхали побратими з частини, військові, майже всі люди громади прийшли. А я лежала на тілі своєї дитини і говорила: «За що, чому така несправедливість? Крик, ненависть і плач, лікарі, так і до сьогодні... Мужність і патріотизм сина стали прикладом усім, хто його знав. Адже він вірив: справедливість переможе, а Україна обов’язково стане вільною», – розповідає Людмила Григорівна.
«Леон» загинув під час бойового завдання поблизу Липців на Харківщині внаслідок ураження ворожими дронами по бронемашині, якою пересувалися нацгвардійці. Воїн нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Після його загибелі Поліна організувала два турніри – з волейболу та футболу – в пам’ять про чоловіка. Так, у Долинській започатковано волейбольний турнір імені Сергія Платаного. Перший відбувся 29 березня 2025 року, в якому взяли участь 5 команд з Долинської та Кривого Рогу. В організації заходу допомогли друзі героя. А у жовтні того ж року започатковано Перехідний Кубок пам'яті Сергія Платаного з футболу, в якому взяли участь шість футбольних колективів регіону.
«Це смс ти побачиш, якщо зі мною щось станеться, – таке останнє повідомлення написав Сергій Поліні, коли зрозумів, що утрапив у безвихідне, фактично трагічне становище. – Поліно, сонечко моє, я тебе дуже люблю. Не уявляю собі життя без тебе. Не сумуй. Ти молода, перспективна і амбітна дівчина, яка повинна бути щасливою. Завжди посміхайся і будь собою. Обов’язково знайдеться той, хто полюбить тебе. Будуть у тебе дітки і ти будеш щасливою. А я завжди оберігатиму тебе на землі і на небі. Будь щасливою! Твій придуркуватий та несерйозний хлопчик із серцем дитини».
У річницю загибелі коханого Поліна написала дивовижно чутливий і чуттєвий пост, схожий на зізнання, надіслане у минуле, й водночас немов сказане до ще живої людини: «Сьогодні рівно рік, як тебе не стало, мій дорогий чоловік. Рік, у який вмістилося стільки тиші, болю, спогадів і пустоти. Я все ще ловлю себе на думці, що хочу розповісти тобі щось важливе, поділитися радістю чи попросити поради… Але ти вже не відповіси. Кажуть, час лікує. Але він лише вчить жити з тим, чого вже ніколи не повернеш. Вчуся дихати без тебе, але з твоєю пам’яттю в серці. Я вчуся жити далі, але кожного дня несу в собі частинку тебе – у своїй пам’яті, у серці, у всьому, що ми пережили разом. Дякую тобі за любов, за силу, за підтримку, за моменти щастя, які ніхто не забере. Ти назавжди залишився моїм чоловіком. Моєю людиною. Моїм назавжди. Я пам’ятаю тебе. Люблю тебе. І завжди буду».
Фото з сімейного архіву
Геннадій Карпюк
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
