Павло Андрусенко народився 27 листопада 1992 року в Житомирі у багатодітній родині. Був сьомим і наймолодшим серед усіх дітей. Зростав у середовищі віруючих людей та разом із рідними відвідував богослужіння в церкві євангельських християн-баптистів. Хлопець закінчив приватний християнський ліцей «Сяйво», а згодом продовжив навчання в Житомирському агротехнологічному фаховому коледжі, де здобув фах техніка-механіка сільськогосподарського виробництва.
Після коледжу Павло пішов на роботу та тривалий час працював на підприємстві з виготовлення тротуарної плитки. Він любив автомобілі, захоплювався футболом, а по життю його супроводжував спів, незважаючи на те, що пережив усередині себе.
Його дружина Лада згадує, що з майбутнім чоловіком їх за кавою познайомив спільний товариш. Спочатку вони зідзвонювалися, переписувалися в соцмережах, а потім почали зустрічатися. Як згодом дізналася дівчина, Павло ще до знайомства звернув на неї увагу. Невдовзі вони одружилися.
«Паша завжди був щирим і постійно посміхався. Він ніколи не демонстрував своїх переживань чи проблем. Усе ховав у собі. До війни ми з ним постійно зідзвонювалися двічі на день – вранці, коли він мав маленьку перерву на роботі, та тоді, як уже їхав додому. У нього велика і класна сім’я. Ми разом відвідували богослужіння, адже вони були частиною його життя», - ділиться Лада.
За її словами, у сімейному житті їм із Павлом вдалося побудувати команду – всі домашні справи вони робили разом. Чоловік із розумінням ставився до того, що взимку в Лади традиційно більше навантаження на роботі, тому за потреби самостійно опікувався побутом, аби вдома вона могла відпочити.
Подружжя мріяло про доньку й з часом у них народилася Каміла. Тато мав міцний зв’язок із донечкою, адже до року сам вкладав її спати. Одна із фотографій дівчинки пройшла з ним війну й завжди була поруч, куди б його не заносила служба.
Лада каже, що релігійні переконання не завадили Павлу взяти до рук зброю і стати на захист України із перших днів повномасштабної війни.
«24 лютого ми прокинулися від звуків літаків. Я зателефонувала мамі й вона повідомила, що розпочалася війна. Ми пішли до моїх батьків, читали новини і в якийсь момент чоловік сказав, що вийде з братом на каву. Через кілька годин він повернувся за паспортом і сповістив, що разом із братом іде у ТЦК. Сказав, що робить це заради вас. Ми були шоковані, але водночас розуміли, що відмовляти Пашу немає сенсу, бо це його рішення. Він не з тих, хто буде ховатися», - додає жінка.
Павло потрапив у 115 окрему бригаду Сил територіальної оборони. Спочатку виконував завдання в межах Житомирської області, потім на Донеччині і майже рік – на Сумщині. За час служби він був піхотинцем, снайпером, а наприкінці став оператором БПЛА. Ладі про війну нічого не розповідав. Натомість завжди казав, що у нього все добре.
В останній рік служби військовослужбовець кілька разів приїздив у рідне місто на прощання зі своїми побратимами. У липні цього року під час відпустки він востаннє бачився з рідними. Ще встиг побувати у Карпатах, які дуже любив.
Під вечір 4 вересня Павло розмовляв із Ладою, яка збиралася вести доньку на заняття з гімнастики. Тоді він сказав Камілі: «Доню, скоро в тебе не буде тата». Через кілька годин військовий із двома побратимами вирушив на завдання. Як згодом розповів його командир, «Паха» міг не їхати, бо людей уже набрали, але сказав, що хоче бути разом зі своїми хлопцями.
Автомобіль, яким їхали військові, помітив ворожий дрон. Павло був за кермом і сподівався, що зможе зманеврувати та втекти, утім та його поїздка виявилася останньою. Він загинув поблизу села Кисла Дубина на Сумщині від прямого попадання дрона, а двоє його побратимів змогли врятуватися.
Територія, на якій трапилася трагедія, перебувала під постійним контролем із повітря з боку противника, тож побратими лише через три дні запустити дрон, аби перевірити, чи справді Павло загинув. Коли ця інформація підтвердилася, його евакуювали. Оскільки тіло воїна було дуже понівечене, знадобилася ДНК-експертиза.
«Очікування на те, що Пашу привезуть додому, було складним, а його похорон – ще важчим. Він щодня мені телефонував і зараз не віриться, що його вже немає. Каміла знає, що тато загинув на війні, але періодично повторює: “Так хочеться до тата”», - говорить Лада.
Із 32-річним Павлом Андрусенком попрощалися 1 листопада в церкві «Різдва» у Житомирі. Воїна поховали на Смолянському військовому кладовищі.
«Стояти поруч з труною побратима мені завжди боляче, а стояти поруч із загиблим другом – це інший рівень болю. Павле, друже, мав за честь бути з тобою в одному строю, знати, слухати. Щирий, добрий, сміливий та чистий. Твоя посмішка навіть в сьогоднішній сумний день сяяла сонцем із неба. Спочивай в мирі, друже “Паха”», - написав у день прощання з Павлом його побратим Володимир Сірач .
Воїн нагороджений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест», а також численними грамотами та подяками.
У Павла залишилися батьки, брати, сестри, дружина та донька. Його старший брат Сергій, з яким вони разом добровільно приєдналися до лав ЗСУ, продовжує службу.
Фото надала Лада Андрусенко, а також із Фейсбук-сторінок Слава Андрусенко та Vitalii Biliak
